Ірвінг Стоун. Жага до життя

"Жага до життя" - художня біографія Вінсента Ван Гога, в основі якої - листи художника до свого брата Тео.

Про Ван Гога я знала небагато, власне, майже нічого крім того, що у нього була непроста доля, що його не визнавали за життя і що він дуже рано помер.

Ірвінг Стоун створив прекрасну книжку про надзвичайну людину. Людину, яка шукала себе і невтомно працювала над тим, щоб знайти. Це не історія, наприклад, Моцарта - геніальної дитини, для розвитку якої були всі умови. Ні, це тяжкий шлях, сповнений надій, які не справджуються, праці, яка не дає результату, виснаження, страждань - моральних і фізичних.

Ван Гог продавав картини. Вчився на священика. Працював у маленькому шахтарському містечку, намагаючись допомагати людям, але всюди зустрічав спротив і нерозуміння. І саме в цьому маленькому містечку він - уже немолодий - уперше взяв до рук олівець і зрозумів своє призначення.

Але інші - так і не зрозуміли. Ван Гогові говорили, що він пише занадто грубо, занадто по-учнівському, занадто незвично. А він уперто продовжував малювати цілими днями, витрачати всі гроші, що надсилав йому брат Тео, на матеріали та натуру.

Ван Гогові говорили, що у нього немає таланту, що його картини не будуть купувати, що потрібно знайти собі інше діло - а він уперто продовжував малювати.

Ван Гог врешті знайшов свій стиль, знайшов спосіб сказати світові те, що хотів.

Але не знайшов любові, не знайшов родинного щастя, якого так прагнув усім своїм єством. 

Перед тим як покінчити життя самогубством, Ван Гог вирішив, що сказав світові все, що хотів, все, що міг. Але світ, на жаль, його не почув.

Торгні Ліндгрен. Джмелиний мед

«Джмелиний мед» Торгні Ліндгрена — прекрасна книжка про жахливі речі.

Я почала її читати і не змогла відірватися до останньої сторінки. Вона повільна, моторошна, гидка і поетично-прекрасна водночас.

Одного разу письменниця, авторка книжок про святих та юродивих, опиняється у глухому закутку Швеції в будинку смертельно хворого чоловіка. Усі дороги занесло снігом, тож вона лишається. На день, ще один... тиждень... місяць...

Вона пише книжку про святого Христофора і сама уподоблюється йому, із задоволенням зашилаючись з двома братами, обидва смертельно хворі і смертельно ненавидять одне одного так, що не здатні дозволити іншому померти.

Вона пише про те, як святий власними руками вичищав гній з ран прокажених — і пере одяг, миє, відчищає Гадара, який заживо розкладається. Те саме робить для його брата Улофа.

І слухає. Одного і другого. У кожного з них своя правда, свій біль і своя чорна ненависть до іншого. Але мить щастя, символ всього найкращого — один на двох. Це джмелиний мед, найсолодші ласощі з усіх, сама солодкість, скарб, що ховається під землею.

І врешті приносить спокій обом. Звичайно, якщо по смерті їх чекає спокій.

Книжка символічна від першої до останньої букви. За символами, зашифрованими в ній, можна, мабуть, написати ціле дослідження. Деякі з них лежать на поверхні, деякі — прочитуються підсвідомо, щоб помітити і розшифрувати інші — треба докласти зусиль. Я так думаю, що осягнула відсотків п’ятдесят, а то і менше, але і цього вистачило з головою, щоб зав’язнути у цій маленькій книжечці по самі вуха.

Рей Бредбері. Кульбабове вино

Рей Бредбері написав книжку про так зване «усвідомлене» життя, дуже популярну зараз концепцію,  коли це ще не було мейнстрімом.

Він написав про те, як важливо усвідомити просто що ти живий. Що ти постійно робиш якісь речі - автоматично, не замислюючись - а вони ж насправді важливі. Кожна дрібничка, яка відбувається з тобою тут і зараз.

Що минулі ми - це не ми насправді, ми вже інші, і нам - таким як ми є зараз, вічно буде 27. Чи 42. Чи 84. І ми ніколи не були малими дітьми - то були діти, і вони залишилися там, у минулому. А ми - є. Тут і зараз.

Що Машина щастя вже винайдена і працює - треба тільки навчитися побачити її навколо себе. Тут і зараз.

І Машина часу - також є. Варто лише спитати у старих людей про їхню молодість:

Він каже тобі, що ти їдеш в такому собі особливому, немов чарівному поїзді, і, їй богу, це правда. Він уже наприкінці дороги, отож знає, що каже. А тепер і ми з тобою їдемо тією дорогою, але ще далі, і стільки всього треба побачити, й понюхати, й помацати, що нам не обійтися без старого полковника Фрійлі. Хай він підштовхне нас і скаже: пильнуйте добре, щоб запам'ятати кожну мить! Щоб запам'ятати кожну дрібницю! А коли ми теж станемо зовсім старі й до нас прийдуть якісь дітлахи, ми зможемо зробити для них те саме, що зробив колись для нас полковник, - 

і Машина часу перетворюється на Вічний двигун.

А ще - про те, що кожна людина, якою б щасливою серед рідних та друзів вона не була, залишається самотньою.

І, звичайно ж, про природність всіх життєвих процесів. Адже це так правильно - усвідомити, що ти живий. Усвідомити, що ти помреш. Злякатися цього. Змиритися з цим. Радіти цьому.

Отже, коли трамваї і бродяги, і знайомі, і друзі можуть піти на час чи піти назавжди, або розвалитись, або вмерти, і коли людей можуть убивати, і коли такі люди, як прабабуся, що мали б жити вічно, теж можуть умерти... Коли все це правда... То і я, Дуглас Сполдінг, колись... маю... ПОМЕРТИ

Юрій Шерех. Я - мене - мені (і довкруги). Спогади. Книга 2. В Европi

Якщо перша книга була про "я - мене - мені", то друга - стовідсотково про "довкруги".

Звичайно, від особи автора в мемуарах нікуди дітися, але тут головні все ж люди, які були поруч. Які МУРували українську літературу на еміграції.Юрій Володимирович дозволяє поглянути на людей його очима. Юрко Лавріненко  з посмішкою, "наче в зайчика, що поласував капустою і оце щасливий у світовому масштабі". Непохитний і певний себе Генерал Олексійович Самчук з обличчям сільської бабусі, а влітку - европеїзованої. Маланюк, який з героя-надлюдини перетворився раптом у "плюшового ведмедика" і психологічного барона. Катря Гриневичева, надзвичайна жінка та оповідачка.Юрій Косач, непевний і хиткий, який постійно гучно віходив з МУРу і радо повертався. Пишний леопард Костецький, для якого мистецтво було - все, зовні неохайний - і завжди голодний. Надзвичайно ерудований і по-дитячому наївний Віктор Петров (він же В. Домонтович). Параноїдальний Осьмачка, Барка Багряний, Олекса Ізарський, Полтава, Лиман...
Ці портрети - не було трясіння брудною білизною абощо, це цікаві дрібнички, що оживлюють, о-при-люднюють письменника, якого ти знаєш тільки за літерками, які  він написав. Ну і ще трошки - за літерками, які написали про нього інші. Такі дрібнички, які роблять їх земними, але не принижують.
Ці мемуари (і перша, і друга книжки) - надзвичайно відверті. Не кожна людина зважиться написати про себе всілякі речі, за які пекуче соромно потім, не кожна зважиться писати та визнати свої помилки. Юрій Володимирович щирий - і не соромиться правди, якою б вона не була, про себе, про події, про інших.
Це справді приваблює.

Джек Лондон. Поклик предків

Це друга повість, яку я з 12 років перечитую регулярно разом з Білим Іклом.
Ця книжка також про боротьбу і виживання, тільки ситуація - дзеркальна. Тут вихований південний пес раптом опиняється на жорстокій Півночі, де править закон ціпка та ікла, де потрібно вбивати - або будет убитий ти.
І у вихованого південного пса раптом прокидаються давні інстинкти: він чує вітер, знаходить місця для ночівлі, він хитрий, і швидкий, і диявольськи розумний, він уміє відступити, коли треба, і постояти за себе. Не дуже давні інстинкти, які говорять йому любити роботу, кожного дня з задоволенням тягти за собою важкий вантаж, теж прокидаються, бо і без них у тій ситуації, в якій собака опинився, не вижити.
Отже, середовище знову виліпило з м'якого тіста те, що, затвердівши, виживе і буде успішним.
Ще в цій книзі є люди. Люди-типи. Зібрані і розхлябані, гонористі, егоїстичні, відверті, прості... Але характери собак виписані набагато докладніше та яскравіше, ніж характери людей.
І ця книжка про любов. Відверту і безкорисливу, якою людина може обдарувати собаку. Безмежну і самовіддану, якою собака відповідає людині.

Джек Лондон. Біле Ікло

Вперше я взяла в руки цю повість років у 12, коли мріяла стати ветеринаром :)

З того часу перечитувала її вже не один десяток разів. Перечитувала, коли було печально, коли щось не виходило, коли голова розпухала від турбот, коли треба було відволіктися і переключитися, але не виходило. В такі моменти радять читати щось розважальне типу гумористичного фентезі, але вони чомусь не відволікають. А ця книжка - заволодіває всією твоєю увагою. Від неї неможливо відірватися. І в неї неможливо не поринути з головою.
Звичайно, з кожним перечитуванням до автора з'являються питання. Про велич людини - і безсумнівну велич білої людини в основному. Про олюднення тварин, іноді аж занадто. І таке інше.
Але здаєте, це все дрібниці. Тому що книга про Життя. Про боротьбу і виживання. Про жорсткість Півночі та жорстокість людей. Про покорність, прив'язаність та любов. Про тонкі грані взаємодії людини і тварини.
А якщо абстрагуватися - то і про становлення особистости. Про те, як нас - так, не вовка з північного лісу, а кожного з нас - обточує життя і ті, хто поряд з нами. Про те, що тепло і любов можуть домогтися того, що не під силу зробити строгість та владність.
А якщо не абстрагуватися, то це просто неймовірна, талановито і тонко написана історія цілого життя вовка Білого Ікла, що народився у печері у Північній глушині, прийшов за матір'ю до вогнища людини, добровільно віддав себе на служіння людям, пережив страшні випробування від рук цих самих людей, але навчився кінець-кінцем любити всією душею.

Юрій Нікулін. Майже серйозно

Знаєте, ця книжка подарувала мені задоволення, якого я від неї не очікувала :)
По-перше, Нікулін все ж не письменник. І як на не-письменника, написано дуже класно! Яскраво, жваво, захопливо. Так, простою мовою, так, не надто образною і метафоричною, але ж і тематика мемуарів тяжіє саме до такої мови.
Власне, тематика - це по-друге. Дуже цікаво було почитати про закулісне циркове життя, про те, як вигадуються та готуються номери, про реквізит та костюми, про навчання, переживання, виступи і кар'єрне зростання циркових клоунів, про взаємодію з іншими артистами. Та і про кіно теж, хоча воно описане не так повно, як циркове життя.
Виклад ведеться хронологічно - шо зрозуміло - і чимось нагадують річні статті в літописах, але вже у пізніших (козацьких, наприклад), коли автор залишає на папері те, що здається важливим йому. От Юрій Володимирович залишав дрібнички. Курйозні, смішні, добрі дрібнички, за якими видно хорошу людину. По-справжньому хорошу, щиру, добру, яка здатна їх помітити. І я, захопившись цією авторською добротою і щирістю, постійно побоювалася.
От починаються роки війни - і я боюся, що все зараз скотиться до жахіть, трагізму і героїзму і забере півкнижки. Але ні. Навіть у суворих воєнних роках цей чоловік міг знаходити позитив і добро - і саме їх переніс на сторінки книжки.
А от він починає працювати в цирку - і я боюся, як би не було "скандал, інтриг, розслідувань", пліток, і вотетовсьо. Але ні. Тільки власні враження, знову курйози, знову щирість і добро.
А щирість і добро - це по-третє. Мені здається, що якби у мене була паперова книжка, вона б цим добром світилася.

Владимир Набоков. Лолита

Ох, як жеж довго я цю книжку читала: більше місяця! Засиналося під неї - чудово.
Це справді про любов. Химерну, хвору, згубну, але любов. Правда, зрозуміло це стає лише в кінці книжки, в останніх розділах, в яких головний герой втратив, а потім знову побачив свою Лоліту, вже зовсім іншу, але все одно кохану.
Чи є у творі еротика? Не дуже. Лише натяки або, навпаки, пряма констатація фактів. Я побоювалася, що така тема буде викликати відразу, але ні. Втім, як і особливого інтересу, - теж ні.
Спочатку я насолоджувалася фірмовою набоківською вигадливою мовою (як це міг би перекласти не-Набоков, не уявляю), цими метафорами, неочікуваними порівняннями, деталями, якими текст буквально сочиться.
Приїлося.
Потім я дивувалася, як письменнику вдалося настільки влізти у шкуру Гумберта Гумберта, вельми... хм... своєрідної особистості. Тобто це навіть не влізання у шкуру, а створення цієї шкури. Це справді захоплює.
А потім залишилося дочитати чверть книжки - не кидати ж уже.
Коротше кажучи, ажіотаж зрозумілий, але не надто виправданий, як на мене. Все інше, що я читала у Набокова (Дар, Машенька, Защита Лужина), сподобалось мені набагато більше, ніж цей твір. Але для галочки прочитати треба було.

Евгений Дубровин. В ожидании козы

"Яка хороша, позитивна хлопчача повість!" - думала я написати у відгуку, коли читала цю книжку.
Ні, вона справді хороша. І дуже добре написана від особи чотирнадцятирічного хлопця: так, що віриш, що оповідачеві справді чотирнадцять. І це цікаво - стежити за думками і вчинками хлопця.
І вона справді позитивна, тому що багато моментів смішних, багато витівок і милих нісенітниць. Так, замість іграшок - гільзи, порох і снаряди. Із розваг - гра в партизанів, бажання залізти в покинуту італійську машину і відкопати фрица. Так, крогом все ще постійно чути вибухи - сапери розміновують те, що не вибухнуло під час війни. Але в цілому життя як життя.
Тому що неможливо як і раніше сприймати світ, коли ось людина була - і нема її. Коли ти чекаєш - а вона не приходить. Коли стає зрозуміло, що не дочекатись можна будь-кого. Війна закінчилася - але в головах, у душах, в життях продовжують вибухати нерозірвані снаряди.
Хлопець читає Майн Ріда і Конан Дойля і цитує книжку про імператора Веспасіана. Дружить з іншими хлопцями, купається у річці і бешкетує з молодшим братом.
Ще вона... справжня. Тому що немає тут позитивних і негативних героїв. Батько, що неочікувано повернувся з війни живим, виявляється не лютим тираном і деспотом (як я нафантазувала собі з анотації), а відповідальним і роботящим чоловіком, який хоче навчити і долучити до праці своїх синів, хоче, щоб вони вміли те, що знадобилося в житті йому. Так, упертий і твердолобий, так, десь не може відійти від власних уявлень і поглянути на життя ширше, але любить жінку та дітей. Людина. Справжня.
Або ось мати - абсолютно по-людськи кричить на синів і вимагає їх покарати, а за хвилину вже просить їх пожаліти. Сумнівається. Плаче. Вірить і не вірить. Теж людина. І теж справжня.
Або дядько Авес, наприклад. Спочатку видався симпатичним, шуткар-гуморист, що одразу втерся у довіру до дітей, а насправді виявився... Ну, не дуже відповідальним дорослим. В кінці повісті бісив - страшне.
Я до чого. Закривши книжку, плакала ще хвилин п'ять. І одразу якось по-новому розставилися акценти. І про полон батька, і про голод, і про роботу. І про дядка Севу. І про життя взагалі.

Віктор Франкл. Людина в пошуках справжнього сенсу

Той, хто знає, навіщо жити, витримає будь-яке як 

Книжка Віктора Франкла "Людина в пошуках справжнього сенсу" - чудова можливість замислитися... про справжній сенс, так. Про життя своє і своїх близьких, про те, що є насправді важливим для кожного з нас.

Кому говорити про сенс житя, як не людині, що віднайшла його у найстрашніших умовах існування в концтаборі? І віднайшла не тільки для себе, але й для інших. 

Віктор Франкл - людина, що підтвердила свої погляди на людське життя в нелюдських умовах виживання. Незважаючи на голод, холод, виснаження, звірячі умови життя і постійну працю на межі вмирання, він вижив. І написав цю книжку, де розповів, про що думають і що відчувають в'язні. Про їхній шок і надію, про апатію і, незважаючи на неї, жагу до життя, про втрату цієї жаги, останню цигарку - і смерть. Про неможливість повірити в кінцевість страждань - і неймовірну жорстокість тих, хто вийшов за колючий дріт.

Найбільше, що мені сподобалось у цій книжці (і в підході Франкла), - те, що він не стриже всіх під один гребінець. Головний посил - у кожного свій сенс у житті. Головне - це знайти його, зачепитися за нього, триматися за нього, і він стане не тільки сенсом життя, а й сенсом смерті, страждань, болю.
Можна забрати у людини все, але у неї завжди залишиться свобода вибору своєї позиції щодо зовнішніх обставин. Завжди. Навіть якщо ти в'язень концтабору, у тебе є вибір - стати жорстоким наглядачем або чесним в'язнем. Відібрати єдиний кусень хліба у слабшого або поділитися з ним своїм. Навіть якщо ти служиш у таборі, у тебе є вибір - бути бездушною скотиною, що знущається з напівмерців, або під страхом покарання добувати додаткові харчі та медикаменти. Свобода - це і відповідальність за себе, за своє життя, за свої вчинки.

Справжній сенс - свій у кожної людини. Для когось це кар'єра, для когось - кохання. Ненаписана книжка. Нестворена картина. Дружина, чоловік, діти. Все, що завгодно. Все, що тримає людину на цьому світі. Все, що вона назве, якщо запитати у неї, чому вона не кінчає самогубством.

Читра Дивакаруни. Принцесса специй

"Принцеса спецій" - ще один варіант одвічного протистояння обов'язку та почуттів, цього разу приправлений чималенькою кількістю духмяних індійських спецій, чудес та магії.
Здавалося б: от є принцеса Тіло, її обов'язок - допомагати людям, не залишати магазин, не торкатися ні до кого, не виділяти нікого. Але Тіло залишає, торкається, закохується... Бо ж ніщо людське їй не чуже, незважаючи на її дар. Все просто, треба тільки зробити вибір між почуттями та обов'язком.
Але ні, принцеса Тіло - персонаж набагато складніший. Це дівчинка, яка зневажала свою сім'ю і з легкістю думки винищила все село, у якому її вважали майже за богиню. Це дівчина, яка приплвила на острів, на який неможливо потрапити простим смертним. Це принцеса, яка зухвало вважала себе найрозумнішою, бунтарка і неслух, що бажає йти тільки власноруч обраним шляхом.
І коли з людьми, яким вона хотіла допомогти, починають траплятися нещастя, її не шкода. От, дивись, кажуть їй спеції, це розплата за твоє свавілля. За твою зухвалість. За твою зверхність. І читач киває головою, погоджуючись. І тільки втрачаючи все, втрачаючи власне життя і власне щастя, Тіло нарешті розуміє свою відповідальність за всіх, хто приходить до її маленького індійського магазину як до острівця спокою і затишку в такій злій, кусючій, непривітній Америці.
За таксиста, який ризикує власним життям задля бажання заробити ще трохи більше грошей.
За діда, онука якого закохалася в чоловіка іншої раси і пішла з дому.
За дружину, яку б'є чоловік.
За хлопця, що зв'язався з дурною компанією.
І от Тіло, що все життя боролася за власну свободу, нарешті, через стільки помилок і жертв, навчилася думати не тільки про себе, але і про всіх цих людей. І про багато інших - теж.

Гертруда Стайн. Три життя

Кажуть, це одна з найперших речей Гертруди Стайн. Кажуть, не надто хороша, принаймні, порівняно з іншими. Для мене це було перше знайомство з творчістю письменниці, і мені

сподобалось.
Три історії трьох жінок, прості та нехитрі, але такі, що чимось зачіпають все-таки.
Ось добра Анна, життя якої було важке і непросте. Служіння і справи, справи і служіння, допомога там, де просять і де не просять, усе щоб було як треба і як годиться. Є такі люди, які сенс життя бачать у праці, і ніяк інакше, і не можуть просто розслабитися і відпочити. Не вміють делегувати, довіряти, відпускати. Така ось Анна, і це її згубило.
А ось Меланкта Херберт, яка все хотіла зрозуміти і пізнати життя. Тільки методи для цього обирала не найліпші. І надто вже самовіддано кидалася в пізнання будь-чого. Насправді, розповідь про Меланкту зачепив найменше і найменше запам’ятався, якийсь безглуздий, чи що.
І, нарешті, тиха Лена. Дівчина ні риба ні м’ясо, що сказали - зробила, що очікували - видала. Байдужа та аморфна. Можливо, могло би статися щось таке, що розтермосило б її. Але такий самий аморфний чоловік та владна деспотична свекруха назавжди погасили залишки життя в Лені. І от жила вона тихо, вірніше, існувала, і так само тихо одного дня припинила своє існування, залишивши чоловіка щасливо панькатися з дітьми.
Мені сподолабася мова, манера оповіді. Це як орнамент: ти його розглядаєш, спочатку він здається нагромадженням незрозуміло чого, але варто лише знайти закономірність, зачепитися за один компонент, другий, третій, зловити хвилю - і тебе затягає ця воронка повторень, заплутує, тягне все глибше і глибше. Саме так робить цей текст.
Отже, якщо це, як кажуть, не найкращий твір Гертруди Стайн, то я обов’язково почитаю щось іще.

Нагиб Махфуз. Торжество возвышенного

Зазвичай ми не замислюємося, наскільки у різних людей відрізняється сприйняття світу, людей, себе. А от єгипетський письменник, лауреат Нобелівської премії Наґіб Махфуз саме це продемонстрував у своєму творі "Торжество возвышенного".
Ось є п’єсе, при першому ж читанні якої актори впевнюються, що все описане в ній - реальне, адже вони прекрасно знають усіх дійових осіб.
З точки зору Таріка Рамадана автор - бессердечна скотина і нелюд, який відбив у нього кохану (умовно) жінку (яку і побити можна, і ще всякого), а потім її ж і убив разом з дитиною, здав батьків поліції і взагалі виродок та моральний урод.
Батько автора, Карам, викликає, мабуть, найсильнішу відразу: настільки це зациклений на самому собі, своєму майні і збагаченні товариш.
А мати... Матір шкода. Як людину. Як жінку, яка на свою біду зв’язалася з таким чоловіком, як Карам.
І вони вдвох теж вірять, що це їхній син міг здати їх поліції, вбити жінку і дитину. І тільки в останньому розділі, від особи автора п’єси "Торжество возвышенного", з’ясовується, що все це - плід хворої уяви дорослої дивакуватої самотньої дитини, зануреної у всіт книжок і театру, дитини, що була сама по собі і мала не в міру багату фантазію, яка домальовувала йому те, чого він не бачив і не знав.
І ось маніякальне бажання написати-таки п’єсу штовхнуло його на те, щоб побутову, життєву загалом сімейну історію вивернути, гіперболізувати аж до кримінальної драми і вишенькою на торті увінчати самогубством. І все одно, що калічаться долі, все одно, що там буде далі. Головне - п’єсу поставили. Головне - він став драматургом. А далі - хоч потоп.

Юкио Мисима. Моряк, которого разлюбило море

Закінчила "Моряк, якого розлюбило море" Юкіо Місіми і намагаюсь збагнути, що це я зараз прочитала.
Ні, сюжет зрозумілий, посил, філософія - також, але вони настільки чужі і незрозумілі для мого європейського мозку, що складається враження, що це взагалі не про людей. Але насправді - просто не про європейців. Для мене ці люди - незрозумілі інопланетяни.
Троє героїв цієї історії - рівнозначні і повноцінні.
Ось Фусако. Бізнес-вумен, удова, мати. Вона продає імпортні товари, робить з сином уроки (крім математики), а вечорами часом сидить перед дзеркалом, одягнена лише в улюблений парфум. Через п’ять років після смерті чоловіка вона приводить в дім іншого. У нього широкі груди, сильні руки і засмагле обличчя. Я погляд, яким, імовірно, дивляться моряки на корабель, що наближається: незрозуміло, чого від нього чекати, і передчуття небезпеки та радості зливаються воєдино.
ЇЇ син Нобору - тринадцятилітній підліток. У нього - і ще шістьох хлопців, серед яких він - Третій, своя філософія, своє бачення життя. Головне в ній - Пустота і Хаос. Батьки - головні злодії, тому що Нав’язу.ють. Виховують. Але саме у них, у дітей, є сили змінити цей світ, і дорослі навіть постаралися і залишили їм шпаринку для цього: до 14 років вони не несуть карної відповідальності. Нобору дивиться на чоловіка матері з захопленням: Герой! Моряк! І з кожною лідською, не геройською фразою, з кожним людським вчинком розчаровуються. Кожна улеслива посмішка записується як злочин. Кожний компроміс вважається виявом слабкості і записується туди ж.
І, нарешті, Рюдзі. Моряк, якого розлюбило море. Людина, яка "не был, не состоял, не привлекался, не участвовал". А просто мріяв про море, про подвиг, славну смерть і прекрасну жінку. Але саме жінка відібрала у нього море і мрії, перевдягла в английський костюм і влаштувала працювати у свій магазин. Мабуть, він міг би знову піти в море. Знайти свій маяк, який освітив би його героїчну смерть. А може, і ні. Адже по суті три складники - слава, жінка і смерть - зустрілися в одній точці, "в сухому доці" підлітків, з видом на море.

Анатолій Дімаров. На коні й під конем

Це неймовірна, прекрасна, чудесна книжка про дитинство. Від хлоп’яти Толька, що захищав молодшого брата від страховищ, які ховалися під лавою, до Дімарова, який за один день зрозумів, що таке війна, людське життя і смерть. Только - малюк. Только - першокласник. Только у середній школі. Только - підліток. Дімаров - солдат. І всі вони - надзвичайно щирі і правдиві. Все перед нами як на долоні: пригоди, вчинки, думки, почуття, все-все. Злість на брата і готовність захищати його від усіх на світі монстрів. Капості і відчуття провини потім. Дружба, вірність, перші зради, перша закоханість, перші розчарування - все це проживаєш разом із героєм. І червоною ниткою, неперевершеною ліричною лінією через усі пригоди героя проходить любов до мами. Саме під час читання уривків про маму у мене на очі наверталися сльози.
Книжка не тільки - і не стільки - смішна чи весела, хоча там, безперечно, є моменти, з яких я сміялася вголос. Однак набагато більше моментів, коли ти тихо посміхаєшся, навіть з якоюсь ноткою печалі. Це неймовірно правдива і така ж неймовірно лірична історія дорослішання, яка, я впавнена, відгукнеться у кожному серці.

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюківки

Як же приємно, друзі, читати живу книжку про живих людей, та ще й живою українською мовою! Ці двое, Ява Рень і Павлуша Завгородній, надзвичайно привабливі хлопці, справжні шалапути і хулігани з невичерпною фантазією і таким самим ентузіазмом, які знають, що таке справжня дружба і відданість.
І як класно разом із ними викликати на тореадорський поєдинок корову Контрибуцію, скрадатися кукурудзяним полем за шпигунами і перевіряти дружбу на міцність єдиною цукеркою, жити на безлюдному острові, плавати на риболовлю, стрибати у воду з найвищого дерева і мріяти про мініатюрну атомну бомбу на транзисторах. Шукати незнайомця з тринадцятої квартири і зніматися в кіно. Переживати трагедію втрати найкращого друга через якусь чаплю і спідницю, і посміхатися, як дурень, через примирення. І з другом, і з чаплею :)
І добре те, що всі герої - не однобоко хороші або погані, а різні. Ось хлопці - головні герої. Бешкетники і хулігани, десь егоїсти, десь власники, комусь заздрять, до когось ставляться несправедливо, періодично творять фігню. Але в той же час - віддані друзі, готові прийти на допомогу не лише одне одному, але й іншим, і неважливо, що керує ними думка "прославлюся на все село" :) Або ось київський Будка. Негативніше нема куди, але і в ньому є немало хорошого. Або Барбадим васюківський. Спочатку неприємний тип видається потім справедливим і навіть доброзичливим. Або Гребенючка - очікуєш, що буде типова дівчинка з хлопчачих книжок, яка все робить правильно, на всіх доносить і взагалі. А вона раптом виявляється такою собі бойовою подругою.
Хочу ще сказати, що друга частина книжки, про пригоди в Києві, мені не сподобалася. А третя - дуже лірична і зворушлива, не така, як дві попередні, більш... доросла, чи що. Але і хлопці подорослішали. 11 років і 13 - дві великі різниці все ж.

Майгулль Аксельссон. Квітнева відьма

Ох, як же страшно. Задушливим, безвихідним страхом.

Дія у романі триває добу. Але за цю добу перед читачем розгортаються чотири зламані долі, чотири понівечені життя, постають чотири нещасні, переламані жінки.

Крістіна - лікар. У неї будинок, чоловік, діти. І акуратно зв'язані серветки, і фартух з монограмою в дальній шухляді шафи - від Тітки Еллен, у якої вона почала нормально їсти та посміхатися. А ще у неї неправильно зрослися кістки на пальцях рук і сліди від опіків на тілі - це від рідної матері. Опіки - зовсім давні, з раннього дитинства, а ось переломи...Тому що для благополучної Швеції нормально шизофренічну мамашу підлікувати трохи і віддати їй дитину.

Маргарета - фізик. Її мати невідома: у благополучній Швеції не так ганебно залишити новонароджену дитину в пральні, як народити безбатченка. Маргареті так хочеться відчувати себе потрібною, але вона знає тільки один спосіб - секс. Так уже вийшло. Таким уже був перший чоловік, якому вона захотіла бути потрібною. А може, це в генах, і вона пішла по стопах матері?

Біргітта... О, бідна, нещасна Біргітта. Алкоголічка і наркоманка. Вона потрапила до Тітки Еллен пізніше за всіх. Її забрали від мами, яку вона обожнювала. Мама пила і не працювала. Біргітта кожного ранку збирала і здавала пляшки, прибирала блювоту матері, перевертала її на живіт, коли тій було погано... І любила її беззастережно. І невзаємно.

І, нарешті, Дезіре. Не здатна ні на що фізично, воне все життя боролася за те, щоб просто бути. Існувати. Не ходити, не говорити, не позбутися нападів епілепсії, не... Просто бути. ЗАймати місце у світі. Це вона - квітнева відьма. Це вона вороною літає над містом. Це вона чайкою розбивається об вікна сестриного будинку. Вона спостерігає за життям чужими очима, відчуває чужими руками. Вона творить чари, за які потрібно платити. Завжди. Вона - об'єднувальна ланка. Вона розповідає цю історію про своїх нерідних сестер єдиній людині, який не дивиться на неї з жалістю і за ніч з яким вона заплатила можливістю говорити.

Вона збирає сестер разом. Тільки загального заключного примирення та обіймів не відбудеться. Це життя. І стиснуті на мить руки розчепляться, і кожна, мабуть, піде своєю дорогою. А Дезіре нарешті вийде з тіні назустріч своєму коханню. Тільки вже в іншому, не доступному для більшості людей світі.