пятница, 24 марта 2017 г.

Джек Лондон. Біле Ікло

Вперше я взяла в руки цю повість років у 12, коли мріяла стати ветеринаром :)
З того часу перечитувала її вже не один десяток разів. Перечитувала, коли було печально, коли щось не виходило, коли голова розпухала від турбот, коли треба було відволіктися і переключитися, але не виходило. В такі моменти радять читати щось розважальне типу гумористичного фентезі, але вони чомусь не відволікають. А ця книжка - заволодіває всією твоєю увагою. Від неї неможливо відірватися. І в неї неможливо не поринути з головою.
Звичайно, з кожним перечитуванням до автора з'являються питання. Про велич людини - і безсумнівну велич білої людини в основному. Про олюднення тварин, іноді аж занадто. І таке інше.
Але здаєте, це все дрібниці. Тому що книга про Життя. Про боротьбу і виживання. Про жорсткість Півночі та жорстокість людей. Про покорність, прив'язаність та любов. Про тонкі грані взаємодії людини і тварини.
А якщо абстрагуватися - то і про становлення особистости. Про те, як нас - так, не вовка з північного лісу, а кожного з нас - обточує життя і ті, хто поряд з нами. Про те, що тепло і любов можуть домогтися того, що не під силу зробити строгість та владність.
А якщо не абстрагуватися, то це просто неймовірна, талановито і тонко написана історія цілого життя вовка Білого Ікла, що народився у печері у Північній глушині, прийшов за матір'ю до вогнища людини, добровільно віддав себе на служіння людям, пережив страшні випробування від рук цих самих людей, але навчився кінець-кінцем любити всією душею.

Комментариев нет:

Отправить комментарий