суббота, 16 декабря 2017 г.

Іґнацій Карпович. Сонька

"Сонька" Карповича - малюсінька книжечка, яка вмістила у себе так багато! Любов - велику, всепоглинаючу і фатальну, до скону, біль - фізичний і душевний, страждання, ненависть, короткий зблиск життя і дихання на повні груди - і відчужене існування.
.
Так сталося, що відомий сучасний театральний режисер застряг у маленькому, забутому Богом і людьми селі у польських "кресах".
.
Так сталося, що він вислухав історію Соньки, і невідомо, кому це було потрібніше: чи їй нарешті сказати все, чи йому - почути. І не стидатися того, як говорили його родичі. І згадати, що він не Іґор, а Іґнацій. І створити врешті справжній, щирий, правдивий твір мистецтва, розказати всім - про неї - для себе. 

воскресенье, 10 декабря 2017 г.

Юстейн Гордер. Донька циркача

Цікаво, чи існують насправді такі люди - генератори ідей, які продають ці ідеї письменникам? Книжка "Донька директора цирку" - саме про таку людину.

Це своєрідна сповідь, розказана великим фантазером напередодні найважливішої події його життя.

У книжці безліч різноманітних історій, які з'являлися у мозку нашого героя з раннього дитинства. Це навіть не повноцінні історії - прості фабули, бо розвивати їх немає часу, іх місце заступають наступні, але ж які цікаві! Тут вам і детективи, і антиутопії, і постапокаліпсис, і все що душа забажає.

Та одна історія періодично повторюється. Це історія про доньку директора цирку, яка зникла в дитинстві і яку - вже дорослою - батько впізнав у момент смертельної небезпеки.

Герой розказував цю історію тричі: вперше - жінці, з якою вперше у житті захотів провести більше, ніж одну ніч; вдруге - маленькій донечці цієї жінки (і, власне, своїй теж); втретє - через багато років майже незнайомій жінці, після чого вона плакала і проклинала його.

Легко розказувати про те, як хтось через багато років відчув в іншій - незнайомій і дорослій - людині рідну кров, дитину, втрачену зовсім маленькою.

Але чи буває так у реальному житті?

вторник, 5 декабря 2017 г.

Ірвінг Стоун. Жага до життя

"Жага до життя" - художня біографія Вінсента Ван Гога, в основі якої - листи художника до свого брата Тео.

Про Ван Гога я знала небагато, власне, майже нічого крім того, що у нього була непроста доля, що його не визнавали за життя і що він дуже рано помер.

Ірвінг Стоун створив прекрасну книжку про надзвичайну людину. Людину, яка шукала себе і невтомно працювала над тим, щоб знайти. Це не історія, наприклад, Моцарта - геніальної дитини, для розвитку якої були всі умови. Ні, це тяжкий шлях, сповнений надій, які не справджуються, праці, яка не дає результату, виснаження, страждань - моральних і фізичних.

Ван Гог продавав картини. Вчився на священика. Працював у маленькому шахтарському містечку, намагаючись допомагати людям, але всюди зустрічав спротив і нерозуміння. І саме в цьому маленькому містечку він - уже немолодий - уперше взяв до рук олівець і зрозумів своє призначення.

Але інші - так і не зрозуміли. Ван Гогові говорили, що він пише занадто грубо, занадто по-учнівському, занадто незвично. А він уперто продовжував малювати цілими днями, витрачати всі гроші, що надсилав йому брат Тео, на матеріали та натуру.

Ван Гогові говорили, що у нього немає таланту, що його картини не будуть купувати, що потрібно знайти собі інше діло - а він уперто продовжував малювати.

Ван Гог врешті знайшов свій стиль, знайшов спосіб сказати світові те, що хотів.

Але не знайшов любові, не знайшов родинного щастя, якого так прагнув усім своїм єством. 

Перед тим як покінчити життя самогубством, Ван Гог вирішив, що сказав світові все, що хотів, все, що міг. Але світ, на жаль, його не почув.

понедельник, 13 ноября 2017 г.

Торгні Ліндгрен. Джмелиний мед


«Джмелиний мед» Торгні Ліндгрена — прекрасна книжка про жахливі речі.

Я почала її читати і не змогла відірватися до останньої сторінки. Вона повільна, моторошна, гидка і поетично-прекрасна водночас.

Одного разу письменниця, авторка книжок про святих та юродивих, опиняється у глухому закутку Швеції в будинку смертельно хворого чоловіка. Усі дороги занесло снігом, тож вона лишається. На день, ще один... тиждень... місяць...
Вона пише книжку про святого Христофора і сама уподоблюється йому, із задоволенням зашилаючись з двома братами, обидва смертельно хворі і смертельно ненавидять одне одного так, що не здатні дозволити іншому померти.

Вона пише про те, як святий власними руками вичищав гній з ран прокажених — і пере одяг, миє, відчищає Гадара, який заживо розкладається. Те саме робить для його брата Улофа.

І слухає. Одного і другого. У кожного з них своя правда, свій біль і своя чорна ненависть до іншого. Але мить щастя, символ всього найкращого — один на двох. Це джмелиний мед, найсолодші ласощі з усіх, сама солодкість, скарб, що ховається під землею.

І врешті приносить спокій обом. Звичайно, якщо по смерті їх чекає спокій.

Книжка символічна від першої до останньої букви. За символами, зашифрованими в ній, можна, мабуть, написати ціле дослідження. Деякі з них лежать на поверхні, деякі — прочитуються підсвідомо, щоб помітити і розшифрувати інші — треба докласти зусиль. Я так думаю, що осягнула відсотків п’ятдесят, а то і менше, але і цього вистачило з головою, щоб зав’язнути у цій маленькій книжечці по самі вуха.

воскресенье, 5 ноября 2017 г.

Джордж Мартін. Пісня льоду й полум’я

Уфф, нарешті я його дочитала!

Коли влітку вийшов сьомий сезон «Гри престолів», мі запустили першу серію і зрозуміли, що не дуже пам’ятаємо, хто всі ці люди і що вони взагалі роблять. І вирішили передивитися.

А я згалада, що читала лише три книги з п’яти, і вирішила... ага, перечитати все спочатку. Тому що не пам’ятала, хто всі ці люди і далі за текстом.

І от нарешті вчора перегорнула останню сторінку п’ятої книги і зітхнула з полегшенням, бо втомилася — дуже. Мало того, що тексти самі по собі об’ємні і від книги до книги постійно збільшуються, так ще і величезна кількість героїв, яких треба тримати в голові, подій, сюжетних ліній, за якими треба слідкувати... Втомлює.

Але книжка — класна. Хоч і типу фентезі, але про людей. Скандали, інтриги, розслідування, кров, кишки, секс... Автор надихався подіями війни Білої та Алої троянд, тож ось вам криваве середньовіччя у всій своїй жахливій красі.

Сюжет — надзвичайно динамічний. Постійно щось трапляється, хтось кудись їде, хтось когось шукає, вбиває, зраджує, плете інтриги, намагається відстояти свою або не свою честь. Сюжетних ліній — велика кількість, іноді в них складно не заплутатися, проте всі вони рано чи пізно перетинаються, до чогось ведуть, висяків немає. Все за Чеховим: якщо на стіні висить рушниця, вона обов’язково вистрелить. І ще — після убивства в першій же книжці Неда Старка ніколи не знаєш, хто помре наступним.

Персонажі — неоднозначні і динамічні. Вони розкриваються у циклі, показують то одну, то другу свою сторону, кожен з них — чемодан з подвійним, а то і потрійним дном. Іноді моя думка про персонажів протягом твору змінювалася на геть протилежну. Іноді я розчаровувалася в них. Іноді — навпаки, зачаровувалася. Деякі мені не подобалися, деякі відверто бісили, деякі — не виправдовували очікувань. Але жоден не залишав байдужим.

Отже, висновок. Мені дуже сподобалось. І я захоплююся майстерністю автора, як йому вдалося написати таку кількість літер і тримати рівень. І чекаю наступну книжку, да.

Пробувала, до речі, читати український переклад — не зайшло, особливо з іменами перекладачі намудрили (від Малюка-Павлюка, який Small Paul, у мене досі око тіпається)

пятница, 1 сентября 2017 г.

Книжкові покупки серпня

Серпень виявився плідним на книжки (все ж місяць збору врожаю :)), і на моїй поличці з'явилося цілих дев'ять жителів

1. Історія України від Діда Свирида. Книга ІІ.
Цю книжку (власне, не цю, а першу) я читала чоловікові вголос, і нам обом вона сподобалася надзвичайно, тож і другу, і всі, скільки їх ще не вийде, я хочу мати на своїй полиці і читати.

2. Вільям Шекспір. Гамлет.
По-перше, Шекспір. По-друге, переклад Андруховича. По-третє, ілюстрації Владислава Єрка. Ще потрібні аргументи?

3. Сергій Жадан. Інтернат.
Повз новий роман Сергія Вікторовича я просто не мала права пройти. Придбала у перший день продажу. Подивимось, що там. Але оформлення класне не те шо Тамплієри

4. Енн Файн. Борошняні немовлята.
Це, здається, перша янг-едалт книжка на моїй полиці, але вона красива, і ідея мені подобається. Думаю, буде цікаво.

5. Катержина Тучкова. Житковські богині.
Цю книжку хочу прочитати ще з четвертого курсу, коли нам читали чеську та польську літературу в университеті. Знову ж таки, книжка на полиці - зайвий привід її таки прочитати, тим більше, електронного варіанту все одно, здається, немає.

6. Дуґлас Адамс. Життя, Всесвіт і все інше.
Третя книжка з серії "Автосропом по Галактиці", яку я дуже люблю і знаю, що неодмінно буду перечитувати, тому на полиці хочу мати обов'язково. А її перекладають, здається, ще більш черепаховими темпами, ніж Відмака :)

7. Ерін Морґенштерн. Нічний цирк.
Увесь книжковий інстаграм і буктьюб уже прочитав та зробив огляди на цю книжку, а я начиталася/надивилася їх і теж хочу.

8. Оксана Забужко. Польові дослідження з українського сексу
Здається, у моїй шафі рано чи пізно збереться вся бібліографія Оксани Стефанівни. Ну але ж воно того варте!

9. The Ukrainians.
Це бонус від магазину Якабу до Дня незалежності, бо я робила у них замовлення напередодні. Книжка - збірка інтерв'ю успішних українців. Ну що ж, почитаємо.

пятница, 25 августа 2017 г.

Рей Бредбері. Кульбабове вино

Рей Бредбері написав книжку про так зване «усвідомлене» життя, дуже популярну зараз концепцію,  коли це ще не було мейнстрімом.

Він написав про те, як важливо усвідомити просто що ти живий. Що ти постійно робиш якісь речі - автоматично, не замислюючись - а вони ж насправді важливі. Кожна дрібничка, яка відбувається з тобою тут і зараз.

Що минулі ми - це не ми насправді, ми вже інші, і нам - таким як ми є зараз, вічно буде 27. Чи 42. Чи 84. І ми ніколи не були малими дітьми - то були діти, і вони залишилися там, у минулому. А ми - є. Тут і зараз.

Що Машина щастя вже винайдена і працює - треба тільки навчитися побачити її навколо себе. Тут і зараз.

І Машина часу - також є. Варто лише спитати у старих людей про їхню молодість:
Він каже тобі, що ти їдеш в такому собі особливому, немов чарівному поїзді, і, їй богу, це правда. Він уже наприкінці дороги, отож знає, що каже. А тепер і ми з тобою їдемо тією дорогою, але ще далі, і стільки всього треба побачити, й понюхати, й помацати, що нам не обійтися без старого полковника Фрійлі. Хай він підштовхне нас і скаже: пильнуйте добре, щоб запам'ятати кожну мить! Щоб запам'ятати кожну дрібницю! А коли ми теж станемо зовсім старі й до нас прийдуть якісь дітлахи, ми зможемо зробити для них те саме, що зробив колись для нас полковник, - 
і Машина часу перетворюється на Вічний двигун.

А ще - про те, що кожна людина, якою б щасливою серед рідних та друзів вона не була, залишається самотньою.

І, звичайно ж, про природність всіх життєвих процесів. Адже це так правильно - усвідомити, що ти живий. Усвідомити, що ти помреш. Злякатися цього. Змиритися з цим. Радіти цьому.

Отже, коли трамваї і бродяги, і знайомі, і друзі можуть піти на час чи піти назавжди, або розвалитись, або вмерти, і коли людей можуть убивати, і коли такі люди, як прабабуся, що мали б жити вічно, теж можуть умерти... Коли все це правда... То і я, Дуглас Сполдінг, колись... маю... ПОМЕРТИ