суббота, 23 декабря 2017 г.

Сергій Жадан. Ворошиловград

Від книжок Жадана у мене завжди таке відчуття... Тяжкості в грудях, глибокого дихання, якогось хвилювання і напруження, яке відпускає тільки після останнього речення.

У "Ворошиловграді" разом з футболом, бізнесом, розборками, контрабандистами - щось таке задушливе, звіряче, страшне первозданному своєю силою, завжди поруч, завжди слідкує, завжди готове навалитися на тебе всією своєю темрявою і світлом, занурити тебе у себе, щоб ти відчув усе разом - і все окремо. Як коріння розсуває землю і проростає крізь ребра покійників, як лапи лисиці ступають по твердій землі, як крила ворон уже не тримають їх у повітрі - щоб ти розчинився в цьому всьому і перестав існувати сам по собі.

І така ж темна і задушливе тут любов. Фізіологічна і висока водночас, відверта на грані - і грань цю якимось невідомим чином не переходить. Заповнює, забиває подих - і знов розчиняє в собі.

Світ фізичний і метафізичний змінюються раптово, подекуди перемішуючись і сплітаючись так, що грані між ними не видно.

І фінал - як завжди, лаконічний і правильний. З одного боку, остаточну крапку поставлено, але з другого, подумай, читачу, про те, що могло бути далі. І про сенс буття заодно.

P.S. Дуже чекаю на вихід фільму: так цікаво, як воно все буде на екрані.

Яцек Денель. Ляля

В якійсь іншій книжці я прочитала, що справжня клаптикова ковдра робиться все життя - і розповідає історію цього життя. Для неї беруться не просто звичайні собі клаптики тканини, а важливі для людини: шматочок шкільної форми, клаптик весільної сукні, куточок ковдри первістка, частка жалобної хустки... Ці клаптики - як знаки, якорі, до яких причеплено спогади, і варто лише глянути, як вирине з глибин пам'яті один спогад, за ним - інший.

Тому я на сто відсотків погоджуюся з анотацією: ця книжка справді як клаптикова ковдра. Невідомо що може спрацювати і потягти бабусю Лялю в минуле.

Нам залишається тільки захоплено слухати, дивуватися щирості та відвертості. 
Дивуватися почуттям та думкам Лялі, можливо, не погоджуватися, можливо, обурюватися, можливо, засуджувати. Але особисто я ніколи не сумнівалася в щирості та справжності цих думок.

Читаючи книжку, я так полюбила Лялю, що останні сторінки дочитувати було гірко і боляче. Але добре, що у неї є внук, який зберіг її пам'ять не лише для своєї сім'ї, але і для всіх нас.

І добре, що у нас є видавництво Урбіно і чудова перекладачка Божена Антоняк, що познайомили з цієї книжкою українського читача.

суббота, 16 декабря 2017 г.

Іґнацій Карпович. Сонька

"Сонька" Карповича - малюсінька книжечка, яка вмістила у себе так багато! Любов - велику, всепоглинаючу і фатальну, до скону, біль - фізичний і душевний, страждання, ненависть, короткий зблиск життя і дихання на повні груди - і відчужене існування.
.
Так сталося, що відомий сучасний театральний режисер застряг у маленькому, забутому Богом і людьми селі у польських "кресах".
.
Так сталося, що він вислухав історію Соньки, і невідомо, кому це було потрібніше: чи їй нарешті сказати все, чи йому - почути. І не стидатися того, як говорили його родичі. І згадати, що він не Іґор, а Іґнацій. І створити врешті справжній, щирий, правдивий твір мистецтва, розказати всім - про неї - для себе. 

воскресенье, 10 декабря 2017 г.

Юстейн Гордер. Донька циркача

Цікаво, чи існують насправді такі люди - генератори ідей, які продають ці ідеї письменникам? Книжка "Донька директора цирку" - саме про таку людину.

Це своєрідна сповідь, розказана великим фантазером напередодні найважливішої події його життя.

У книжці безліч різноманітних історій, які з'являлися у мозку нашого героя з раннього дитинства. Це навіть не повноцінні історії - прості фабули, бо розвивати їх немає часу, іх місце заступають наступні, але ж які цікаві! Тут вам і детективи, і антиутопії, і постапокаліпсис, і все що душа забажає.

Та одна історія періодично повторюється. Це історія про доньку директора цирку, яка зникла в дитинстві і яку - вже дорослою - батько впізнав у момент смертельної небезпеки.

Герой розказував цю історію тричі: вперше - жінці, з якою вперше у житті захотів провести більше, ніж одну ніч; вдруге - маленькій донечці цієї жінки (і, власне, своїй теж); втретє - через багато років майже незнайомій жінці, після чого вона плакала і проклинала його.

Легко розказувати про те, як хтось через багато років відчув в іншій - незнайомій і дорослій - людині рідну кров, дитину, втрачену зовсім маленькою.

Але чи буває так у реальному житті?

вторник, 5 декабря 2017 г.

Ірвінг Стоун. Жага до життя

"Жага до життя" - художня біографія Вінсента Ван Гога, в основі якої - листи художника до свого брата Тео.

Про Ван Гога я знала небагато, власне, майже нічого крім того, що у нього була непроста доля, що його не визнавали за життя і що він дуже рано помер.

Ірвінг Стоун створив прекрасну книжку про надзвичайну людину. Людину, яка шукала себе і невтомно працювала над тим, щоб знайти. Це не історія, наприклад, Моцарта - геніальної дитини, для розвитку якої були всі умови. Ні, це тяжкий шлях, сповнений надій, які не справджуються, праці, яка не дає результату, виснаження, страждань - моральних і фізичних.

Ван Гог продавав картини. Вчився на священика. Працював у маленькому шахтарському містечку, намагаючись допомагати людям, але всюди зустрічав спротив і нерозуміння. І саме в цьому маленькому містечку він - уже немолодий - уперше взяв до рук олівець і зрозумів своє призначення.

Але інші - так і не зрозуміли. Ван Гогові говорили, що він пише занадто грубо, занадто по-учнівському, занадто незвично. А він уперто продовжував малювати цілими днями, витрачати всі гроші, що надсилав йому брат Тео, на матеріали та натуру.

Ван Гогові говорили, що у нього немає таланту, що його картини не будуть купувати, що потрібно знайти собі інше діло - а він уперто продовжував малювати.

Ван Гог врешті знайшов свій стиль, знайшов спосіб сказати світові те, що хотів.

Але не знайшов любові, не знайшов родинного щастя, якого так прагнув усім своїм єством. 

Перед тим як покінчити життя самогубством, Ван Гог вирішив, що сказав світові все, що хотів, все, що міг. Але світ, на жаль, його не почув.

понедельник, 13 ноября 2017 г.

Торгні Ліндгрен. Джмелиний мед


«Джмелиний мед» Торгні Ліндгрена — прекрасна книжка про жахливі речі.

Я почала її читати і не змогла відірватися до останньої сторінки. Вона повільна, моторошна, гидка і поетично-прекрасна водночас.

Одного разу письменниця, авторка книжок про святих та юродивих, опиняється у глухому закутку Швеції в будинку смертельно хворого чоловіка. Усі дороги занесло снігом, тож вона лишається. На день, ще один... тиждень... місяць...
Вона пише книжку про святого Христофора і сама уподоблюється йому, із задоволенням зашилаючись з двома братами, обидва смертельно хворі і смертельно ненавидять одне одного так, що не здатні дозволити іншому померти.

Вона пише про те, як святий власними руками вичищав гній з ран прокажених — і пере одяг, миє, відчищає Гадара, який заживо розкладається. Те саме робить для його брата Улофа.

І слухає. Одного і другого. У кожного з них своя правда, свій біль і своя чорна ненависть до іншого. Але мить щастя, символ всього найкращого — один на двох. Це джмелиний мед, найсолодші ласощі з усіх, сама солодкість, скарб, що ховається під землею.

І врешті приносить спокій обом. Звичайно, якщо по смерті їх чекає спокій.

Книжка символічна від першої до останньої букви. За символами, зашифрованими в ній, можна, мабуть, написати ціле дослідження. Деякі з них лежать на поверхні, деякі — прочитуються підсвідомо, щоб помітити і розшифрувати інші — треба докласти зусиль. Я так думаю, що осягнула відсотків п’ятдесят, а то і менше, але і цього вистачило з головою, щоб зав’язнути у цій маленькій книжечці по самі вуха.

воскресенье, 5 ноября 2017 г.

Джордж Мартін. Пісня льоду й полум’я

Уфф, нарешті я його дочитала!

Коли влітку вийшов сьомий сезон «Гри престолів», мі запустили першу серію і зрозуміли, що не дуже пам’ятаємо, хто всі ці люди і що вони взагалі роблять. І вирішили передивитися.

А я згалада, що читала лише три книги з п’яти, і вирішила... ага, перечитати все спочатку. Тому що не пам’ятала, хто всі ці люди і далі за текстом.

І от нарешті вчора перегорнула останню сторінку п’ятої книги і зітхнула з полегшенням, бо втомилася — дуже. Мало того, що тексти самі по собі об’ємні і від книги до книги постійно збільшуються, так ще і величезна кількість героїв, яких треба тримати в голові, подій, сюжетних ліній, за якими треба слідкувати... Втомлює.

Але книжка — класна. Хоч і типу фентезі, але про людей. Скандали, інтриги, розслідування, кров, кишки, секс... Автор надихався подіями війни Білої та Алої троянд, тож ось вам криваве середньовіччя у всій своїй жахливій красі.

Сюжет — надзвичайно динамічний. Постійно щось трапляється, хтось кудись їде, хтось когось шукає, вбиває, зраджує, плете інтриги, намагається відстояти свою або не свою честь. Сюжетних ліній — велика кількість, іноді в них складно не заплутатися, проте всі вони рано чи пізно перетинаються, до чогось ведуть, висяків немає. Все за Чеховим: якщо на стіні висить рушниця, вона обов’язково вистрелить. І ще — після убивства в першій же книжці Неда Старка ніколи не знаєш, хто помре наступним.

Персонажі — неоднозначні і динамічні. Вони розкриваються у циклі, показують то одну, то другу свою сторону, кожен з них — чемодан з подвійним, а то і потрійним дном. Іноді моя думка про персонажів протягом твору змінювалася на геть протилежну. Іноді я розчаровувалася в них. Іноді — навпаки, зачаровувалася. Деякі мені не подобалися, деякі відверто бісили, деякі — не виправдовували очікувань. Але жоден не залишав байдужим.

Отже, висновок. Мені дуже сподобалось. І я захоплююся майстерністю автора, як йому вдалося написати таку кількість літер і тримати рівень. І чекаю наступну книжку, да.

Пробувала, до речі, читати український переклад — не зайшло, особливо з іменами перекладачі намудрили (від Малюка-Павлюка, який Small Paul, у мене досі око тіпається)