Вадим Панов. Войны начинают неудачники

Це прекрасна книжка для того, щоб відволіктися, зануритися у цей вигаданий світ та забути на деякий час про світ навколишній.
Це гідна бойова фентезятина, де герої вляпуються в одну неприємність за іншою, і ти знаєш, що це не закінчиться, поки не закінчиться книжка. А коли закінчиться, то все буде добре, а не як у Мартіна. Всі головні дійові особи залишаться живими, и когось на другому плані винивне якесь там коханнячко, і всі розійдуться, задоволені одне одним.
Що привабливого.
Динамічний сюжет - у книжці постійно щось відбувається, і за цим цікаво спостерігати.
Наявна яка- не-яка, але все ж інтрина - трошки переживаєш за персонажів, як вони виберуться з чергової фігні, в яку влізли.
Незвичайний авторський бестіарій - цих усих чудів, людів, навів та інших шасів цікаво вивчати.
Передбачувано - так. Ну то й що? :) Зате захоплює, відволікає і мозок не напружує - а це для мене зараз головні критерії вибору книжки на почитати у перервах на роботі.
Це все стосується, мабуть, циклу про Таємне Місто в цілому.
А конкретно ця книжка - про те, що силові методи вже нічого не вирішують, а договір, об'єднання і співпраця - так. І скілки б не було багато сил у тебе, і скільки мало - в інших, ти не вистоїш, якщо ти один.

Юрій Нікулін. Майже серйозно

Знаєте, ця книжка подарувала мені задоволення, якого я від неї не очікувала :)
По-перше, Нікулін все ж не письменник. І як на не-письменника, написано дуже класно! Яскраво, жваво, захопливо. Так, простою мовою, так, не надто образною і метафоричною, але ж і тематика мемуарів тяжіє саме до такої мови.
Власне, тематика - це по-друге. Дуже цікаво було почитати про закулісне циркове життя, про те, як вигадуються та готуються номери, про реквізит та костюми, про навчання, переживання, виступи і кар'єрне зростання циркових клоунів, про взаємодію з іншими артистами. Та і про кіно теж, хоча воно описане не так повно, як циркове життя.
Виклад ведеться хронологічно - шо зрозуміло - і чимось нагадують річні статті в літописах, але вже у пізніших (козацьких, наприклад), коли автор залишає на папері те, що здається важливим йому. От Юрій Володимирович залишав дрібнички. Курйозні, смішні, добрі дрібнички, за якими видно хорошу людину. По-справжньому хорошу, щиру, добру, яка здатна їх помітити. І я, захопившись цією авторською добротою і щирістю, постійно побоювалася.
От починаються роки війни - і я боюся, що все зараз скотиться до жахіть, трагізму і героїзму і забере півкнижки. Але ні. Навіть у суворих воєнних роках цей чоловік міг знаходити позитив і добро - і саме їх переніс на сторінки книжки.
А от він починає працювати в цирку - і я боюся, як би не було "скандал, інтриг, розслідувань", пліток, і вотетовсьо. Але ні. Тільки власні враження, знову курйози, знову щирість і добро.
А щирість і добро - це по-третє. Мені здається, що якби у мене була паперова книжка, вона б цим добром світилася.

Дмитро Правдін. Записки районного хірурга

Перше, що кидається в очі, коли починаєш читати "Записки районного хірурга" Правдіна, це очевидна схожість з "Записками юного лікаря" Булгакова. Так само молодий і трохи самовпевнений лякар одразу ж після інституту їде в глухомань натхненно працювати, озброєний університетськими знаннями, навичками інтернатури, ординатури і взагалі. Але суворе життя райцентра на краю цивілізації вносить свої корективи. Спеціалістів нема, і ти повинен бути і травматологом, і нейрохірургом, і гінекологом, і операції робити, і в поліклініці приймати, і на виклики їздити. А, і хворих носити теж повинен, бо санітарів нема. Таке воно, життя хірурга в районній лікарні. Він повинен уміти все: і накладати гіпс на переломи, і відрізати відморожені пальці, і зашивати продірявлене ножем серце.
Наш герой, звісно, цього всього не вмів. А багато чого - просто не знав, забув. Але не соромився вчитися, заглядати в книжки прямо при пацієнтах, слухати порад набагато досвідченіших медсестер. І все у нього виходило як треба, хоча випадки були нетривіальні.
Окрім медичних казусів і не тільки автор подає і тло доби: от повернулися хлопці з Чечні з моламаною психікою; от до їхнього глухого кута докотилися "лихі дев’яності" - і до лікарні стали потрапляти вогнепальні і ножові у небаченій кількості; от почали збирати металолом; от через безробіття всі прагнуть стати інвалідами, раз уже так трапилося.
Мені дуже сподобалася манера викладу у цій книжці. Все чесно, коротко, без розводу на емоції (хоча приводів - мама моя мила скільки), просто оповідь: от таке було, от так я його побачив, от так брав участь. Це справді як щоденник, написаний для себе, без розрахунку на читача, у якому фіксуєш те, що було, що бачив, те, що хвилює. І це якось підкупає, і змушує перегортати сторінку за сторінкою, бо таке воно щире, без ніяких там користей і всього такого. Тому приємно таке читати.

Александр Островский. Свои люди - сочтемся

Я це почитала, і захотілося мені піти помити руки, які тримали книжку. І мозок бажано, який це сприймав. Згадую, що схожі відчуття були від "Мелкого беса" Сологуба, але там, звичайно, в рази сильніші.
А тут от - якось гиденько. І персонажі всі - гидкі, маленькі, нікчемні, фу. Донька-дурепа з непомірним почуттям власної важливості і відповідними претензіями до всіх і кожного і до батьків у першу чергу. Маман її, що донечці всі частини тіла цілує. Батько, який або п'яний і б'ється, або тверезий і мовчить. Ну і новоявлений зять, звичайно, що під шумок розорив остаточно свого покровителя.

Більш за все, звичайно, вражає одна з останніх сцен, де батько, вже сидячи в ямі, приходить просити, щоб зять погасив його борги. І це от: нууу ви розумііієте, ось будинок, ось сукні для дружини, коні, коляска знову ж таки. Ні, якщо б вони менше просили, я б, звичайно, даав, а так ні, про дітей знову ж таки думати треба. І донечка, що радісно тому всьому підтакує, вишенькою на торті.
Але загалом, незважаючи на півтора століття, що пройшло з написання п'єси, нічого не змінилося. І змії, пригріті на грудях, рано чи пізно встромлюють у ці самі груди свої отруйні зуби. І діти розпещені так само дивуються, як так, виховували, виховували, і раптом - банкрут?
А мова да, соковита і колоритна. І імена персонажів прекрасні.

Нік. Горькавий. Астровітянка

Як сказав би Станіславський, не вірю!

Тому що головний персонаж - бездоганна Мері Сью. Дівчина, вихована роботами яка виросла на астероїді в залишках корабля в компанії бортового штучного інтелекта Роббі, з перших днів прекрасно почувається в людському товаристві, затикає всіх за пояс і взагалі крута. Чому? Тому що літературу 19-20 століття читала, аякже. І змогла прекрасно користуватися на практиці книжковими знаннями, ага.

У найкращий коледж Сонячної системи дівчина не просто вступає, а стає чемпіоном і рекордсменом. Ну ок, тут вона не зовсім супергерой: за кілька місяців все ж не змогла вивчити сучасну літературу та історію. Але про античних філософів пофілософствувала (вибачте за тавтологію). Що ще? Університетські підручники лускає, як насіння, космологічні теорії розносить в пух і прах, відбивається від усіх і вся, за словом в кишеню не лізе і знову ж таки взагалі крута. 

Десь ближче до кінця книжки, після другого замаху, Ніккі Грінвіч на якийсь час стає людиною. И я навіть якось переглянула своє ставлення до неї. Але потім вона перемогла дракона - і реально, і фігурально - і знову стала геніальною дівчиною, яка виграла все, що можна виграти, обвела навколо пальця надпотужну космічну корпорацію, заробила бабла собі на навчання, і ще на дослідницький центр залишилося.

Ще у цьому творі, як і в будь-якому поважному янг-едалт, є любовна лінія. Цілковито підліткова з цим ось "вона його любить, але думає, що він її не любить, а він любить, але думає, що вона його ні" і, звичайно ж, з хепі-ендом у вигляді діалогу, в якому концентрація слів "завжди" та "ніколи" зашкалює абсолютно по-підлітковому.

З хорошого у цій книзі є динамічний сюжет з пригодами, замахами, лабіринтами і печерами, друзями, ворогами, монстрами і няшами. Але найкраще в ній - це якісні, популярно викладені описи багатьох сучасних наукових концепцій. Прочитавши книжку, можна дізнатися про зародження Всесвіту і походження Місяця, про кільця Сатурна і смуги тигра, про чорні діри та білкові молекули. І ще про багато питань історії, соціології, психології і т.д. і т.п. Такий собі сучасний космічний Жуль Верн.