Перше, що кидається в очі, коли починаєш читати "Записки районного хірурга" Правдіна, це очевидна схожість з "Записками юного лікаря" Булгакова. Так само молодий і трохи самовпевнений лякар одразу ж після інституту їде в глухомань натхненно працювати, озброєний університетськими знаннями, навичками інтернатури, ординатури і взагалі. Але суворе життя райцентра на краю цивілізації вносить свої корективи. Спеціалістів нема, і ти повинен бути і травматологом, і нейрохірургом, і гінекологом, і операції робити, і в поліклініці приймати, і на виклики їздити. А, і хворих носити теж повинен, бо санітарів нема. Таке воно, життя хірурга в районній лікарні. Він повинен уміти все: і накладати гіпс на переломи, і відрізати відморожені пальці, і зашивати продірявлене ножем серце.Наш герой, звісно, цього всього не вмів. А багато чого - просто не знав, забув. Але не соромився вчитися, заглядати в книжки прямо при пацієнтах, слухати порад набагато досвідченіших медсестер. І все у нього виходило як треба, хоча випадки були нетривіальні.
Окрім медичних казусів і не тільки автор подає і тло доби: от повернулися хлопці з Чечні з моламаною психікою; от до їхнього глухого кута докотилися "лихі дев’яності" - і до лікарні стали потрапляти вогнепальні і ножові у небаченій кількості; от почали збирати металолом; от через безробіття всі прагнуть стати інвалідами, раз уже так трапилося.
Мені дуже сподобалася манера викладу у цій книжці. Все чесно, коротко, без розводу на емоції (хоча приводів - мама моя мила скільки), просто оповідь: от таке було, от так я його побачив, от так брав участь. Це справді як щоденник, написаний для себе, без розрахунку на читача, у якому фіксуєш те, що було, що бачив, те, що хвилює. І це якось підкупає, і змушує перегортати сторінку за сторінкою, бо таке воно щире, без ніяких там користей і всього такого. Тому приємно таке читати.
Комментариев нет:
Отправить комментарий