Александр Островский. Свои люди - сочтемся

Я це почитала, і захотілося мені піти помити руки, які тримали книжку. І мозок бажано, який це сприймав. Згадую, що схожі відчуття були від "Мелкого беса" Сологуба, але там, звичайно, в рази сильніші.
А тут от - якось гиденько. І персонажі всі - гидкі, маленькі, нікчемні, фу. Донька-дурепа з непомірним почуттям власної важливості і відповідними претензіями до всіх і кожного і до батьків у першу чергу. Маман її, що донечці всі частини тіла цілує. Батько, який або п'яний і б'ється, або тверезий і мовчить. Ну і новоявлений зять, звичайно, що під шумок розорив остаточно свого покровителя.

Більш за все, звичайно, вражає одна з останніх сцен, де батько, вже сидячи в ямі, приходить просити, щоб зять погасив його борги. І це от: нууу ви розумііієте, ось будинок, ось сукні для дружини, коні, коляска знову ж таки. Ні, якщо б вони менше просили, я б, звичайно, даав, а так ні, про дітей знову ж таки думати треба. І донечка, що радісно тому всьому підтакує, вишенькою на торті.
Але загалом, незважаючи на півтора століття, що пройшло з написання п'єси, нічого не змінилося. І змії, пригріті на грудях, рано чи пізно встромлюють у ці самі груди свої отруйні зуби. І діти розпещені так само дивуються, як так, виховували, виховували, і раптом - банкрут?
А мова да, соковита і колоритна. І імена персонажів прекрасні.