Він написав про те, як важливо усвідомити просто що ти живий. Що ти постійно робиш якісь речі - автоматично, не замислюючись - а вони ж насправді важливі. Кожна дрібничка, яка відбувається з тобою тут і зараз.
Що минулі ми - це не ми насправді, ми вже інші, і нам - таким як ми є зараз, вічно буде 27. Чи 42. Чи 84. І ми ніколи не були малими дітьми - то були діти, і вони залишилися там, у минулому. А ми - є. Тут і зараз.
Що Машина щастя вже винайдена і працює - треба тільки навчитися побачити її навколо себе. Тут і зараз.
І Машина часу - також є. Варто лише спитати у старих людей про їхню молодість:
Він каже тобі, що ти їдеш в такому собі особливому, немов чарівному поїзді, і, їй богу, це правда. Він уже наприкінці дороги, отож знає, що каже. А тепер і ми з тобою їдемо тією дорогою, але ще далі, і стільки всього треба побачити, й понюхати, й помацати, що нам не обійтися без старого полковника Фрійлі. Хай він підштовхне нас і скаже: пильнуйте добре, щоб запам'ятати кожну мить! Щоб запам'ятати кожну дрібницю! А коли ми теж станемо зовсім старі й до нас прийдуть якісь дітлахи, ми зможемо зробити для них те саме, що зробив колись для нас полковник, -і Машина часу перетворюється на Вічний двигун.
А ще - про те, що кожна людина, якою б щасливою серед рідних та друзів вона не була, залишається самотньою.
І, звичайно ж, про природність всіх життєвих процесів. Адже це так правильно - усвідомити, що ти живий. Усвідомити, що ти помреш. Злякатися цього. Змиритися з цим. Радіти цьому.
Отже, коли трамваї і бродяги, і знайомі, і друзі можуть піти на час чи піти назавжди, або розвалитись, або вмерти, і коли людей можуть убивати, і коли такі люди, як прабабуся, що мали б жити вічно, теж можуть умерти... Коли все це правда... То і я, Дуглас Сполдінг, колись... маю... ПОМЕРТИ
Комментариев нет:
Отправить комментарий