Сергій Осока. Нічні купання в серпні

Є така популярна фраза про те, що все найкраще стається з нами несподівано. Саме так несподівано зі мною стався Сергій Осока.
Якось викладачка зі стилістики тексту принесла нам для аналізу текст з назвою "Балада про квашені помідори". Я сиділа в аудиторії поміж своїх однокурсниць, читала цей текст і безперервно повторювала собі: "триматися, не плакати, не плакати..." Тоді - із зусиллями, але вийшло.
Проте книжку, я вважаю, треба читати на самоті, сховавшись під ковдрою з пачкою носовичків, щоб ніхто не бачив, як ви ридаєте, а потім одразу тепло усміхаєтесь, втираєте сльози, а вони все котяться і котяться...
Найточніше схарактеризувати цю збірку новел можна фразою із тої-таки збірки: серпанок ідилічного смутку.
Осока пише так, як я відчуваю. І як відчуває купа моїх однолітків. І старших. І молодших. Хоча це ж, здавалося б, спогади однієї людини. Одного окремого хлопчика, який виріс і навчився бачити поезію. Або ні, спочатку побачив, а потім виріс - і зміг не забути.

Мабуть, десь там, на постівнику, у кінці серпня, коли небо вже високе і дуже синє, коли вітер прозорий і тужливий, а комиші на лугових озерах майже сухі, я й відчув уперше, що є справжня поезія, зрозумів, що живе вона всюди і що в кожній бадилинці її так багато, що можна тільки жити і писати, жити, щоб писати, писати, щоб жити.

Він пише про родове, про архетипне, про те, що пробуджує в тобі твої власні спогади, навіть якщо ти ніколи не був у селі, не знаєш, як вимірювати час коровами, де зберігають квашені помідори і навіть не розумієш, що таке ослінчик. Все одно пам'ять зреагує, підкине щось власне, потаємне, найцінніше.

Пам'ять - це не думки. Пам'ять - не доладно припасовані одне до одного слова, які дружно беруться за руки і розмірено йдуть у речення. Пам'ять - це здебільшого скалки, обривки, уламки. Частково засвічені шматки фотоплівки. Піщинки, які до крові натирають пальці в черевиках. Білий шум. Дзеркало, у якому хочеться опинитись. Пам'ять - розсічена брова. Подряпина на воротах. Коров'ячий ріг на лутці. Мороз на шкірі. Синяки на стегнах. Солодкий сік од чужих полуниць на долонях. Яма, в яку так і тягне засвітити ліхтариком. Але то тільки твоя особиста яма. Тільки ти направду здатен побачити кістки, що біліють у ній.

Ця збірка про любов. Не між чоловіком і жінкою, а взагалі. Про любов і смерть: привид смерті відчувається у кожній новелі, і це так... по-життєвому.
Взагалі, цю збірку можна читати так, як я зазвичай читаю поезії: розгортати в будь-якому місці і насолоджуватися. Але я читала по порядку. І емоції змінювалися. На початку збірки - той самий ідилічний смуток. Новели про кохання - важко, тоскно, "легко й гірко", в'язке розчарування і невдоволенна. І - геть несподіване для мене - відчуття хтонічного жаху, задушливо-моторошне, як від нічного кошмару, до тахікардії і частого дихання, від семи новел, починаючи від "Баба пряде" і до "Пішла дівчинка до лісу". Новел про людей, які володіють таємним знанням - знанням про смерть.
І тому дуже правильним рішенням було завершувати збірку образками, цими малесенькими, але такими теплими і по-доброму щемливими, що змушують знову ностальгійно всміхатися.