Нагиб Махфуз. Торжество возвышенного

Зазвичай ми не замислюємося, наскільки у різних людей відрізняється сприйняття світу, людей, себе. А от єгипетський письменник, лауреат Нобелівської премії Наґіб Махфуз саме це продемонстрував у своєму творі "Торжество возвышенного".
Ось є п’єсе, при першому ж читанні якої актори впевнюються, що все описане в ній - реальне, адже вони прекрасно знають усіх дійових осіб.
З точки зору Таріка Рамадана автор - бессердечна скотина і нелюд, який відбив у нього кохану (умовно) жінку (яку і побити можна, і ще всякого), а потім її ж і убив разом з дитиною, здав батьків поліції і взагалі виродок та моральний урод.
Батько автора, Карам, викликає, мабуть, найсильнішу відразу: настільки це зациклений на самому собі, своєму майні і збагаченні товариш.
А мати... Матір шкода. Як людину. Як жінку, яка на свою біду зв’язалася з таким чоловіком, як Карам.
І вони вдвох теж вірять, що це їхній син міг здати їх поліції, вбити жінку і дитину. І тільки в останньому розділі, від особи автора п’єси "Торжество возвышенного", з’ясовується, що все це - плід хворої уяви дорослої дивакуватої самотньої дитини, зануреної у всіт книжок і театру, дитини, що була сама по собі і мала не в міру багату фантазію, яка домальовувала йому те, чого він не бачив і не знав.
І ось маніякальне бажання написати-таки п’єсу штовхнуло його на те, щоб побутову, життєву загалом сімейну історію вивернути, гіперболізувати аж до кримінальної драми і вишенькою на торті увінчати самогубством. І все одно, що калічаться долі, все одно, що там буде далі. Головне - п’єсу поставили. Головне - він став драматургом. А далі - хоч потоп.