"Яка хороша, позитивна хлопчача повість!" -
думала я написати у відгуку, коли читала цю книжку.
Ні, вона справді хороша. І дуже добре написана від особи чотирнадцятирічного хлопця: так, що віриш, що оповідачеві справді чотирнадцять. І це цікаво - стежити за думками і вчинками хлопця.
І вона справді позитивна, тому що багато моментів смішних, багато витівок і милих нісенітниць. Так, замість іграшок - гільзи, порох і снаряди. Із розваг - гра в партизанів, бажання залізти в покинуту італійську машину і відкопати фрица. Так, крогом все ще постійно чути вибухи - сапери розміновують те, що не вибухнуло під час війни. Але в цілому життя як життя.
Тому що неможливо як і раніше сприймати світ, коли ось людина була - і нема її. Коли ти чекаєш - а вона не приходить. Коли стає зрозуміло, що не дочекатись можна будь-кого. Війна закінчилася - але в головах, у душах, в життях продовжують вибухати нерозірвані снаряди.
Хлопець читає Майн Ріда і Конан Дойля і цитує книжку про імператора Веспасіана. Дружить з іншими хлопцями, купається у річці і бешкетує з молодшим братом.
Ще вона... справжня. Тому що немає тут позитивних і негативних героїв. Батько, що неочікувано повернувся з війни живим, виявляється не лютим тираном і деспотом (як я нафантазувала собі з анотації), а відповідальним і роботящим чоловіком, який хоче навчити і долучити до праці своїх синів, хоче, щоб вони вміли те, що знадобилося в житті йому. Так, упертий і твердолобий, так, десь не може відійти від власних уявлень і поглянути на життя ширше, але любить жінку та дітей. Людина. Справжня.
Або ось мати - абсолютно по-людськи кричить на синів і вимагає їх покарати, а за хвилину вже просить їх пожаліти. Сумнівається. Плаче. Вірить і не вірить. Теж людина. І теж справжня.
Або дядько Авес, наприклад. Спочатку видався симпатичним, шуткар-гуморист, що одразу втерся у довіру до дітей, а насправді виявився... Ну, не дуже відповідальним дорослим. В кінці повісті бісив - страшне.
Я до чого. Закривши книжку, плакала ще хвилин п'ять. І одразу якось по-новому розставилися акценти. І про полон батька, і про голод, і про роботу. І про дядка Севу. І про життя взагалі.
Ні, вона справді хороша. І дуже добре написана від особи чотирнадцятирічного хлопця: так, що віриш, що оповідачеві справді чотирнадцять. І це цікаво - стежити за думками і вчинками хлопця.
І вона справді позитивна, тому що багато моментів смішних, багато витівок і милих нісенітниць. Так, замість іграшок - гільзи, порох і снаряди. Із розваг - гра в партизанів, бажання залізти в покинуту італійську машину і відкопати фрица. Так, крогом все ще постійно чути вибухи - сапери розміновують те, що не вибухнуло під час війни. Але в цілому життя як життя.
Тому що неможливо як і раніше сприймати світ, коли ось людина була - і нема її. Коли ти чекаєш - а вона не приходить. Коли стає зрозуміло, що не дочекатись можна будь-кого. Війна закінчилася - але в головах, у душах, в життях продовжують вибухати нерозірвані снаряди.
Хлопець читає Майн Ріда і Конан Дойля і цитує книжку про імператора Веспасіана. Дружить з іншими хлопцями, купається у річці і бешкетує з молодшим братом.
Ще вона... справжня. Тому що немає тут позитивних і негативних героїв. Батько, що неочікувано повернувся з війни живим, виявляється не лютим тираном і деспотом (як я нафантазувала собі з анотації), а відповідальним і роботящим чоловіком, який хоче навчити і долучити до праці своїх синів, хоче, щоб вони вміли те, що знадобилося в житті йому. Так, упертий і твердолобий, так, десь не може відійти від власних уявлень і поглянути на життя ширше, але любить жінку та дітей. Людина. Справжня.
Або ось мати - абсолютно по-людськи кричить на синів і вимагає їх покарати, а за хвилину вже просить їх пожаліти. Сумнівається. Плаче. Вірить і не вірить. Теж людина. І теж справжня.
Або дядько Авес, наприклад. Спочатку видався симпатичним, шуткар-гуморист, що одразу втерся у довіру до дітей, а насправді виявився... Ну, не дуже відповідальним дорослим. В кінці повісті бісив - страшне.
Я до чого. Закривши книжку, плакала ще хвилин п'ять. І одразу якось по-новому розставилися акценти. І про полон батька, і про голод, і про роботу. І про дядка Севу. І про життя взагалі.
Комментариев нет:
Отправить комментарий